«Русскій мір» вислизає з ополонки

В останнє десятиріччя поряд із нездоланним «дідом Морозом» у зимові свята поширилася ще одна «скрепа», що має єднати українців із «русскім міром» - звичай хрещенського моржування.

Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня[1]. А в сам день Богоявлення, 6 січня[2], громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі. Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом.

Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники.

Євстратій Зоря: Як Московський патріарх сам за Сталіна молився і всіх до цього закликав

Молитися за упокій дворічного хлопчика Московському патріархату «канони нє вєлят» - бо він «неправильно хрещений». А от за Сталіна молитися, який не лише неодноразово публічно зрікався християнської віри, але й був одним з найбільших гонителів і мучителів Церкви і народу - «вєлят». Ще й з патріаршими похвалами, у головному соборі…

Речь Патриарха Московского и всея Руси Алексия перед панихидой по И.В. Сталину, сказанная в Патриаршем соборе:

«Великого Вождя нашего народа, Иосифа Виссарионовича Сталина, не стало.

Упразднилась сила великая, нравственная, общественная: сила, в которой народ наш ощущал собственную силу, которою он руководился в своих созидательных трудах и предприятиях, которою он утешался в течение многих лет. Нет области, куда бы не проникал глубокий взор великого Вождя. Люди науки изумлялись его глубокой научной осведомленности в самых разнообразных областях, его гениальным научным обобщениям; военные — его военному гению; люди самого различного труда неизменно получали от него мощную поддержку и ценные указания. Как человек гениальный, он в каждом деле открывал то, что было невидимо и недоступно для обыкновенного ума.

«Неосталинская» путинская власть полностью зависит от церкви, созданной Сталиным

Самый страшный момент в фильме «Левиафан» — это финал, когда на месте дома, снесённого разбойной властью по постановлению продажного суда, возникает новенький, белоснежный храм. Буквально — на крови.

И в нём, под белоснежным, нерасписанным куполом «молятся» убийцы, воры и палачи. Они внимают благостной, льющейся как река, проповеди Архиерея в жемчужно-белых облачениях (именно так я буду его именовать, с заглавной буквы, ибо именно он, он главный герой нашего разговора). Проповедь — о правде и истине. Проповедь столь гладкая и пустая, что тошнит. И над всем этим — нерасписанный, пустой купол, где нет Бога. Ибо это место пусто. «Вот дом ваш оставляется вам пуст».

Ибо вы разрушили дом. И вот, в награду (или, скорее, воздаяние) вам пустота. Пустота купола. Пустота речей вашего пустого Архиерея. И пустота ваших сердец, состоящих из пустот ненависти, страха и алчности. Гулкая, резонирующая пустота пустот.

Это и есть нынешняя Россия.

Андрей Звягинцев показал её пустотный стержень. Оказывается, вся эта жуткая, абсолютно сатанинская механика уничтожения дома Николая (и всей его жизни) сводится к возведению храма РПЦ МП. К торжеству Архиерея. Именно его белоснежная фигура жутко венчает смысловую конструкцию фильма. 

Вы думаете, главный злодей фильма — мэр? О нет, в нём, особенно пьяном, ещё мелькает что-то человеческое. Вы лучше обратите внимание, от кого полностью морально зависит этот алкоголик, отягощённый жуткими преступлениями. От того, кто может ему эти преступления «отпустить». От того, кто ободряет его, поддерживает морально, внушая, что «всякая власть от Бога». Я говорю об Архиерее. Именно он, а не мэр, центральная фигура творящегося русского ада. Внешне брутальный мэр — его послушная психологическая пешка, впавшая в абсолютную зависимость от «отпущений грехов» и «сакральной» легитимации своей бандитской власти.

"Товарищ время" - РПЦ ремикс.

Манія величі московських попів у збоченій формі

Архієрейський Собор РПЦ в Москві записав усіх православних, які проживають в Україні, під юрисдикцію РПЦ

Про це йдеться в загальному положенні Статуту Російської Православної Церкви, затвердженого 5 лютого 2013 року Архієрейським Собором в Москві.

У документі зазначається, що «юрисдикція Російської Православної Церкви простягається на осіб православного віросповідання, що проживають на канонічній території Російської Православної Церкви: у Російській Федерації, Україні, Республіці Білорусь, Республіці Молдова, Азербайджанській Республіці, Республіці Казахстан, Китайській Народній Республіці, Киргизькій Республіці, Латвійській Республіці, Литовській Республіці, Республіці Таджикистан, Туркменістані, Республіці Узбекистан, Естонській Республіці, Японії, а також на тих православних, що добровільно входять до неї, проживаючи в інших країнах».

Єресі “Московської Патріархії”

Визнання сатанинської влади комуністів, як влади даної Богом, благословення богоборчої влади та співпраця з нею, безсоромна брехня, ніби гонінь на віруючих і на Церкву Христову не було, коли вони були, зрада і віддання на муки і смерть християн православних не згідних з усією цією брехнею, зведення наклепів на них, як на злочинців та таврування їх як ворогів народу, називають ЄРЕССЮ СЕРГІАНСТВА.

1. Сергіанська Московська Патріархія ідейно з’явилася на світ після Декларації митрополита Сергія (Страгородського) 1927 року та легально існує після особистого дозволу Сталіна з 4 вересня 1943 року та влаштованого НКВД «собору» з призначенням митрополита Сергія в «патріархи московські».

Московська Патріархія – є породженням радянської влади, «архієреї» і «священики» якої перебували на службі ГПУ/НКВД/КГБ, відкривали таємницю сповіді, і без сумніву також в даний час перебувають на службі ФСБ (колишнього КГБ) Росії.
Керівництво сергіанськой Московської Патріархії має таке ж відношення до Руської Православної Церкви як радянська комуністична влада до царської влади.

ГОЛОВА СИНОДУ РІПЦ: СЕРГІАНСТВО - НЕ ПОЛІТИЧНЕ ЯВИЩЕ, А ДУХОВНЕ, АПОСТАСІЙНЕ

Голова Синоду РІПЦ Архиєпископ Тихон: «Московська патріархія у своїй нинішній організаційно-адміністративній формі була створена Сталіним у вересні 1943 року».

Коментуючи ювілей 70-річчя створення Сталіним нової церковної організації під назвою «РПЦ МП», Голова Архієрейського Синоду Руської Істинно - Православної Церкви (РІПЦ) Архієпископ Омський і Сибірський Тихон (Пасічник) підкреслив, що «Московська патріархія у своїй нинішній організаційно - адміністративній формі була створена Сталіним у вересні 1943 року. І якщо саме таке явище як «сергіанства» і сергіанський розкол виникли в 1927 р. після видання колишнім обновленським митрополитом Сергієм (Страгородським) Декларації про лояльність до богоборчої совєтської влади, то сама структура МП була утворена в 1943 році за особистою вказівкою Сталіна».

За словами Архієпископа Омського і Сибірського Тихона, «митрополит Сергій (Страгородський) і його синод опинилися в розколі по відношенню до всієї Руської Церкви, а породжений ним принцип підпорядкування внутрішньої духовної свободи Церкви богоборчій владі отримав назву "сергіанство", за ім'ям його родоначальника. По суті, розкольники - сергіанці і обновленці за допомогою богоборців знищили канонічний істинно - православний єпископат, були співучасниками гонінь проти Святих новомучеників і сповідників Російських, завдяки чому заволоділи храмами і монастирями, святинями, які не належали їм і самозванно, з ініціативи Сталіна, проголосили себе у 1943 р. "Руською Православною Церквою"».

Что такое сергианство

6/29-го июля 1927 г. митрополит Нижегородский Сергий, исполняющий в то время обязанности Местоблюстителя Патриаршего Престола, огласил свою бесславную "Декларацию" преданности Русской Православной Церкви Советской власти и солидарности с "радостями" и "скорбями" оной. Этот документ был напечатан в официальной советской газете "Известия" 6/19-го августа того же года и стал явной причиной фундаментального разделения возникшего в Русской Церкви в то время и продолжающегося до наших дней. Разделение это является не просто отделением друг от друга совершенно независимых церковных организаций, в сущности оно является противопоставлением двух совершенно разных точек зрения на вопрос, что есть Церковь Христова и как ей следует действовать в этом грешном мире.

Одна точка зрения, принадлежащая нынешней Московской Патриархии, представляет себе Церковь, в первую очередь, как организацию, чью внешность во что бы то ни стало следует сохранить; непослушание или отделение от этой организации воспринимается как "раскол" или даже "сектантство". Апологеты сергианства, как внутри так и вне России, постоянно подчеркивают, что политика м. Сергия сохранила иерархию, церковную организацию, богослужение, доступ к св. Таинствам, и что это и есть главное занятие Церкви или даже вообще, всецелая причина ее существования. Подобные оправдания являются сами по себе симптомами сергианства, как общецерковного недуга - потери связи с духовными истоками Православного Христианства и замена живого и целостного Православия внешними каноническими формами. Другая точка зрения, которой придерживаются Зарубежная и Катакомбная Церкви, усматривает первую и главную обязанность Православной Церкви, от которой она не смеет отступать при любой видимой цене, в верности Христу и истинному духу Христианства.

Московські попи сіють ворожнечу між людьми

Ісус сказав: «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам. Нехай не тривожиться серце ваше і нехай не страхається».

(Ін. 14: 27)

Виходить, що попи як пастирі церкви, тобто стада, не сіють Христову науку миру, любові, злагоди між людьми і доброчинства, а сіють науку Кремля – «Розділяй і владарюй!». Ця наука вже не раз давала свої криваві плоди як у минулому, так і тепер, у наш час, наприклад, у Чечні, Дагестані, Придністров’ї, Грузії, Осетії, Абхазії. Проливають кров, сіють розбрат і розруху. В мирний час знищили місто Грозний, столицю Чечні, зрешетили, як Сталінград у Другу світову війну.

Московський патріарх Кирило не поширює в Москві та за її межами, Христову науку миру та любові між людьми, а висунув свою власну «науку» під назвою «русскій мір», яку втовкмачує своїм підлеглим під прикриттям зачарованої канонічності.

Чому зачарованої? Бо люди не знають, що воно таке.