В останнє десятиріччя поряд із нездоланним «дідом Морозом» у зимові
свята поширилася ще одна «скрепа», що має єднати українців із «русскім
міром» - звичай хрещенського моржування.
Київська
християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення
Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося
напередодні, 5 січня[1]. А в сам день Богоявлення, 6 січня[2], громада
вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі
скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився
престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення
води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з
освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус
Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі. Воду з освяченої водойми
пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й
на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала
навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні
три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не
занурюватися в них оголеним тілом.
Натомість
у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку
відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти.
Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола
Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на
північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом
сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець
вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве
живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою
для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення
води хрест у море, звідки його діставали пірнальники.