1020-річчя хрещення Русі стало — при всьому розчаруванні — знаковою подією в історії країни
Наприкінці попереднього тижня в Україні відгриміло церковно-державне свято «Хрещення Русі». Було багато гостей, як і годиться на великому святі, багато прекрасної духовної музики. Ошатні кияни заповнювали парки, де виступали високі духовні персони, які приїхали до нас, починаючи з таких іменитих, як Вселенський патріарх і патріарх Московський; слухали церковних і політичних ораторів, обговорювали подальшу церковну перспективу православ’я в Україні.
І, як завжди, чекали від когось добродійних змін у нашому церковному житті.
Але чудес не буває: суспільство залишилося розколотим як у Києві, так і в усій Україні. Одні бажають залишатися парафіянами Московської патріархії, інші — мати Українську незалежну автокефальну православну церкву. Тим більше, що така незалежна церква в нас уже є — це Київський патріархат, за якого, як говорять статистики, — стабільно виступає більша частина українських православних.
Не варто заперечувати, що церковне життя нашої країни вельми пожвавилося екстраординарною обставиною, рідкісною в історії України, — приїздом православного Вселенського патріарха Варфоломея I, «першого за честю» серед 14-ти визнаних православних церков світу. (РПЦ посідає в цьому списку-диптиху п’яте місце; загальна чисельність православних у світі становить, за приблизними розрахунками, максимум максиморум 350 мільйонів землян).
Патріарх Варфоломей прилетів до Києва, щоб познайомитися з релігійною ситуацією і з нащадками тих киян, які 1020 років тому прийняли хрещення від Константинопольських священиків і протягом декількох столiть входили до складу Константинопольського патріархату (до 1687 року — в царювання молодого Петра I Київська церква опинилася в руках Москви.)
Як відомо, значна частина українських православних і сьогодні підлягає Москві — це парафіяни Української православної церкви Московського патріархату. Ця обставина призводить до небезпечного для державності України двовладдя — мільйони українців перебувають під подвійним різно-полярним управлінням: з одного боку, вони є громадянами України, а з іншого — покірними парафіянами політизованої Російської Православної церкви; вірніше її філії — Української православної церкви (УПЦ МП).
Варто ще нагадати, що число всіх православних України майже дорівнює числу православних на території Росії (не враховуючи зарубіжних церков РПЦ). Тому світська та церковна влада нашої сусідки твердою рукою тримається за українських православних. Москва так стурбована можливістю втратити УПЦ МП, що готова на все. Один приклад: коли в Україну приїхав патріарх Варфоломей, Російський МЗС звернувся до уряду Туреччини з вимогою відкликати патріарха з України (як підданого країни). Взагалі, в ті дні, коли в нас перебував високий гість, деякі московські політики просто-напросто голови втратили — протести, образи (в тому числі, грубі образи нашого високого гостя — ми ж звикли!), політичні погрози переповнювали ЗМІ. Хоча Константинопольський патріарх — потрібно віддати йому належне — не допустив найменших відхилень як від православних канонів, так і міжнародних протоколів.
Гості приїжджають і від’їжджають. Який же сенс приїзду патріарха Варфоломея для нас із вами? Почнімо з негатива. Великою несправедливістю є те, що за кадром описуваних вище подій залишилися, начебто такі, що «не були взагалі», православні віруючі Київського патріархату, яким керує патріарх Філарет. Іншими словами, від обговорення доль майбутньої Української автокефальної православної церкви були відрізані мільйони віруючих. Хіба вони не громадяни цієї країни, хіба не православні? Звичайно, у церковників свої дуже жорсткі правила, але для світської влади України всі громадяни мають бути рівними, тим більше в такому питанні, як свобода совісті. Їх не можна замикати в «гетто» та примушувати мовчати під час приїзду Константинопольського патріарха.
До позитиву візиту можна віднести серйозні спроби Президента Ющенка об’єднати українське православ’я за допомогою високого гостя. Це благородне й дуже актуальне завдання! Ще раз підкреслимо — Президент зробив можливим неможливе, тобто візит до України Константинопольського патріарха. Але в патріарха Варфоломея — своя, патріарша — логіка, коріння якої йде в глибини тисячоліть.
Бентежить також стратегія Президента — вийшло так, що він «воює» за Помісну церкву майже без «військ», спираючись лише на своїх найближчих урядовців: УПЦ МП все ще перебуває під омофором Московської патріархії, а Київський патріархат — у «підземеллі й мовчанні». Тому не дивно, що результат описуваної тут події для суспільства поки що невидимий. Адже всім відомо, що патріарх Варфоломей покинув Україну ввечері 27 липня, так і не підписавши ніякого документа про початок процесу об’єднання «гілок» українського православ’я (найпрекрасніші слова, які подають надію, залишаються лише словами!).
Документ, який аналітики вважали головною метою візиту патріарха Варфоломея до Києва, так і не був прочитаний киянам, Україні. Всупереч тому, що, за багатьма повідомленнями ЗМІ, проект декларації, в якій патріарх Варфоломей заявляв би про свою згоду розпочати процес повернення до «канонічного поля світового православ’я» «розкольницьких» українських церков (УПЦ КП і УАПЦ), розроблявся спільно представниками Вселенської патріархії та секретаріату Президента України. Нібито його повинні були підписати Президент України і предстоятелі УПЦ КП і УАПЦ. (Як повідомляє Portal_Credo.ru, на 28 липня заплановане засідання Синоду Константинопольської церкви, де розглядатиметься «українське питання». Поживемо — побачимо). Принаймні церкви не люблять поспішати і часто оперують сторіччями там, де інші людські системи — роками. Але нам нормальна і єдина Православна церква необхідна сьогодні!
Проте за всіх обставин і недомовленостей не потрібно забувати, що сьогодні всі ми — вперше в новітній історії України та Української церкви — самостійно відсвяткували хрещення Русі. Не в Москві, як це там планувалося, а в Києві — в тих місцях, де колись і відбулася ця епохальна подія. (Історики стверджують, що близько 988 року хрестилися кияни і мешканці навколишніх селищ, а також тієї території, яка називалася Київською Руссю. Це нинішня Київська, Чернігівська, Житомирська і деякі інші землі. Москви тоді ще не було «на світі»).
Тому 1020-річчя хрещення Русі можна вважати — при всьому розчаруванні — знаковою подією в історії незалежної України; будемо вірити, що воно принесе далекосяжні наслідки для народу України.
P.S. Кияни, які були 27 липня біля пам’ятника Володимира Святого, були вражені красою, могутнiстю та східною своєрідністю Літургійного канону, виконаного біля підніжжя Святого Володимира прекрасним хором патріарха Варфоломея. Це Канон дуже древньої Візантійської традиції, донесений із глибини віків до нашого часу стараннями Вселенських патріархів. Вони, власне, і відповідають за збереження Канону, який виконується лише при патріаршому служінні.
Але чудес не буває: суспільство залишилося розколотим як у Києві, так і в усій Україні. Одні бажають залишатися парафіянами Московської патріархії, інші — мати Українську незалежну автокефальну православну церкву. Тим більше, що така незалежна церква в нас уже є — це Київський патріархат, за якого, як говорять статистики, — стабільно виступає більша частина українських православних.
Не варто заперечувати, що церковне життя нашої країни вельми пожвавилося екстраординарною обставиною, рідкісною в історії України, — приїздом православного Вселенського патріарха Варфоломея I, «першого за честю» серед 14-ти визнаних православних церков світу. (РПЦ посідає в цьому списку-диптиху п’яте місце; загальна чисельність православних у світі становить, за приблизними розрахунками, максимум максиморум 350 мільйонів землян).
Патріарх Варфоломей прилетів до Києва, щоб познайомитися з релігійною ситуацією і з нащадками тих киян, які 1020 років тому прийняли хрещення від Константинопольських священиків і протягом декількох столiть входили до складу Константинопольського патріархату (до 1687 року — в царювання молодого Петра I Київська церква опинилася в руках Москви.)
Як відомо, значна частина українських православних і сьогодні підлягає Москві — це парафіяни Української православної церкви Московського патріархату. Ця обставина призводить до небезпечного для державності України двовладдя — мільйони українців перебувають під подвійним різно-полярним управлінням: з одного боку, вони є громадянами України, а з іншого — покірними парафіянами політизованої Російської Православної церкви; вірніше її філії — Української православної церкви (УПЦ МП).
Варто ще нагадати, що число всіх православних України майже дорівнює числу православних на території Росії (не враховуючи зарубіжних церков РПЦ). Тому світська та церковна влада нашої сусідки твердою рукою тримається за українських православних. Москва так стурбована можливістю втратити УПЦ МП, що готова на все. Один приклад: коли в Україну приїхав патріарх Варфоломей, Російський МЗС звернувся до уряду Туреччини з вимогою відкликати патріарха з України (як підданого країни). Взагалі, в ті дні, коли в нас перебував високий гість, деякі московські політики просто-напросто голови втратили — протести, образи (в тому числі, грубі образи нашого високого гостя — ми ж звикли!), політичні погрози переповнювали ЗМІ. Хоча Константинопольський патріарх — потрібно віддати йому належне — не допустив найменших відхилень як від православних канонів, так і міжнародних протоколів.
Гості приїжджають і від’їжджають. Який же сенс приїзду патріарха Варфоломея для нас із вами? Почнімо з негатива. Великою несправедливістю є те, що за кадром описуваних вище подій залишилися, начебто такі, що «не були взагалі», православні віруючі Київського патріархату, яким керує патріарх Філарет. Іншими словами, від обговорення доль майбутньої Української автокефальної православної церкви були відрізані мільйони віруючих. Хіба вони не громадяни цієї країни, хіба не православні? Звичайно, у церковників свої дуже жорсткі правила, але для світської влади України всі громадяни мають бути рівними, тим більше в такому питанні, як свобода совісті. Їх не можна замикати в «гетто» та примушувати мовчати під час приїзду Константинопольського патріарха.
До позитиву візиту можна віднести серйозні спроби Президента Ющенка об’єднати українське православ’я за допомогою високого гостя. Це благородне й дуже актуальне завдання! Ще раз підкреслимо — Президент зробив можливим неможливе, тобто візит до України Константинопольського патріарха. Але в патріарха Варфоломея — своя, патріарша — логіка, коріння якої йде в глибини тисячоліть.
Бентежить також стратегія Президента — вийшло так, що він «воює» за Помісну церкву майже без «військ», спираючись лише на своїх найближчих урядовців: УПЦ МП все ще перебуває під омофором Московської патріархії, а Київський патріархат — у «підземеллі й мовчанні». Тому не дивно, що результат описуваної тут події для суспільства поки що невидимий. Адже всім відомо, що патріарх Варфоломей покинув Україну ввечері 27 липня, так і не підписавши ніякого документа про початок процесу об’єднання «гілок» українського православ’я (найпрекрасніші слова, які подають надію, залишаються лише словами!).
Документ, який аналітики вважали головною метою візиту патріарха Варфоломея до Києва, так і не був прочитаний киянам, Україні. Всупереч тому, що, за багатьма повідомленнями ЗМІ, проект декларації, в якій патріарх Варфоломей заявляв би про свою згоду розпочати процес повернення до «канонічного поля світового православ’я» «розкольницьких» українських церков (УПЦ КП і УАПЦ), розроблявся спільно представниками Вселенської патріархії та секретаріату Президента України. Нібито його повинні були підписати Президент України і предстоятелі УПЦ КП і УАПЦ. (Як повідомляє Portal_Credo.ru, на 28 липня заплановане засідання Синоду Константинопольської церкви, де розглядатиметься «українське питання». Поживемо — побачимо). Принаймні церкви не люблять поспішати і часто оперують сторіччями там, де інші людські системи — роками. Але нам нормальна і єдина Православна церква необхідна сьогодні!
Проте за всіх обставин і недомовленостей не потрібно забувати, що сьогодні всі ми — вперше в новітній історії України та Української церкви — самостійно відсвяткували хрещення Русі. Не в Москві, як це там планувалося, а в Києві — в тих місцях, де колись і відбулася ця епохальна подія. (Історики стверджують, що близько 988 року хрестилися кияни і мешканці навколишніх селищ, а також тієї території, яка називалася Київською Руссю. Це нинішня Київська, Чернігівська, Житомирська і деякі інші землі. Москви тоді ще не було «на світі»).
Тому 1020-річчя хрещення Русі можна вважати — при всьому розчаруванні — знаковою подією в історії незалежної України; будемо вірити, що воно принесе далекосяжні наслідки для народу України.
P.S. Кияни, які були 27 липня біля пам’ятника Володимира Святого, були вражені красою, могутнiстю та східною своєрідністю Літургійного канону, виконаного біля підніжжя Святого Володимира прекрасним хором патріарха Варфоломея. Це Канон дуже древньої Візантійської традиції, донесений із глибини віків до нашого часу стараннями Вселенських патріархів. Вони, власне, і відповідають за збереження Канону, який виконується лише при патріаршому служінні.
Немає коментарів :
Дописати коментар