Глобус «віри православної»

Як кремлівські ідеологи через «посланців у рясах» поширюють свій вплив по всій планеті

«Шестая часть зємлі с названьєм краткім Русь» уже не хоче бути «шостою». Про це свідчить потужне просування ідеї «русского міра» в усіх точках земної кулі, що особливо активізувалося в 2010 році. І то не лише ідея — у різних країнах світу «місцеве населення» з подивом спостерігає її реалізацію. Скажімо, безкровну війну за храми між РПЦ та закордонними православними громадами, підпорядкованими Константинополю. Російська держава купує ділянки землі в європейських столицях під будівництво нових величних соборів. І все тому, що храми Московського патріархату є символами російської присутності й осередками «просвітницької» роботи. Церква, за висловом міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, — союзниця його відомства і йде з ним «рука в руку». «Держава поки що недостатньо ефективно працює зі співвітчизниками за кордоном і в цьому потребує підтримки Російської православної церкви», — заявив президент РФ Дмитро Медведєв тиждень тому на зустрічі з учасниками Архієрейського собору РПЦ. Він наголосив, що церква має консолідувати багатомільйонний «Русскій мір» за кордонами Росії. А наприкінці січня шеф російських дипломатів Сергій Лавров запевнив учасників Міжнародних різдвяних читань у Кремлівському палаці, що всіляко підтримуватиме РПЦ у справі «зміцнення позицій та авторитету Росії на міжнародній арені».

Політично доцільне майно

2010 рік став переломним для Московського патріархату. Патріарх Кирил, амбітний і сповнений сил та досвіду витончено–прихованої міжнародної гри, поринув у свою стихію. За його плідною працею, ніби тінь, завжди проступає обрис Володимира Путіна. 5 січня 2010 року Путін разом із патріархом Кирилом проголосили кампанію з передачі Російській православній церкві майна «релігійного значення». Упродовж року інформаційний простір стрясали повідомлення, як росіяни відбирають храми в емігрантських громад та «повертають» будівлі, що належали мешканцям Росії до 1917–го. У листопаді прем’єр РФ натиснув на свого колегу в Ізраїлі Беньяміна Нетаньяху з вимогою передати Росії приміщення Сергієвого подвір’я в Єрусалимі. Як пише ізраїльський часопис «Ми здєсь», раніше йшлося про передачу лише частини комплексу, але тепер РФ вимагає всю територію, разом з археологічним парком і приміщеннями товариств — охорони природи та охорони пам’яток. Сергієве подвір’я розміщене поряд із Російською духовною місією. До 1917 року тут зупинялися паломники. У радянські часи Росія не мала доступу до цих будівель. А під час візиту Володимира Путіна в 2005 році ізраїльська влада отримала від нього відповідний месидж і в 2008–му перереєструвала цей символ російської присутності на Святій землі у власність РФ. Цікаво, що міністри фінансів та закордонних справ переконували громадськість, що передача цього подвір’я Росії «має велике оборонне значення для Ізраїлю». Вірогідно, в цьому їх запевнили російські дипломати.

Утім найяскравішою майновою операцією минулого року стало «відсудження» найбільшого православного храму Франції — Свято–Микільського собору в Ніцці — на користь Росії. Про це в лютому 2010–го писав американський тижневик Time. «Православний» — не є синонімом до слова «приналежний російській державі». Утім коли пообіцяти адміністрації французького міста «85 тисяч заможних туристів із Росії щорічно», справу можна залагодити. Свого часу собор побудували «білоемігранти» — і не для того, аби в ньому правили «анафемовані сергіянці». Парафія була підпорядкована Константинопольському патріархові, а опанування кожної такої парафії є «перемогою» для Москви, яка прагне стати «Третім Римом». Настоятель собору протоієрей Іоанн Гейт вважає, що Москва використовує православні святині для задоволення своїх амбіцій та задля звеличення свого політичного режиму — як за часів Івана Грозного і Петра І, так і нині. 

Знаменною є реакція на події в Ніцці редактора «підміненого» часопису «Русская мисль» Віктора Лупанова. Він переконує, що історія західноєвропейського екзархату Константинопольської патріархії завершується, бо її керівництво «не зуміло збагнути ситуацію і взяти приклад із РПЦЗ, що приєдналася до Московського патріархату». Такий–от чекістський вирок. «Росія руками РПЦ МП активно відбирає в емігрантів, які не підпорядковуються Московській патріархії, дореволюційні будівлі, — пише французький журналіст Вінсан Жовер. — Як правило, використовується метод розколу спільнот, утворення «паралельних» церковних рад із нещодавно прибулих представників «російської мафії», які розпочинають виснажливі судові процеси зі старими емігрантськими радами».

Паралель для політики

Не є таємницею, що через структури РПЦ за кордоном РФ здійснює свій політичний вплив на різні країни. «Політика Російської держави є зрозумілою і чіткою. Її стратегія передбачає перетворення Московського патріархату на головного гравця в усьому православному світі, а церковного середовища — на своєрідну паралель для світової політичної схеми, — каже відомий релігієзнавець, викладач Львів­ського університету ім. Івана Франка Андрій Юраш. — Для цього потрібно максимально применшити роль Вселенського патріарха. Держава Російська і церква здійснюють єдину програму у тісній співпраці. Про це свідчить, зокрема, факт, що обійшов усі відомі медіа: архієпископ РПЦ за півтора десятка років перебування на кафедрі у Відні завербував до тодішнього КДБ близько 30 різноманітних агентів у церковному середовищі». На сьогодні місію «гуртування агентів» азартно виконує патріарх Московський Кирил. Має досвід: кілька десятиліть очолював Відділ зовнішніх церковних зносин РПЦ, а перед цим не раз їздив по світу, переконуючи Захід, що в СРСР є свобода віросповідання. «Зовнішній вектор політики Московської патріархії є більш важливим, ніж будь–який напрям внутрішньої діяльності, скажімо, поглиблення євангелізації чи інша праця, пов’язана з внутрішнім самовдосконаленням», — каже Андрій Юраш.

Для роботи у світі необхідні різні важелі. Не досить лише підкупу, залякування чи економічного тиску. Людям культурним необхідні запевнення щодо тяглості культурної традиції Росії, яка дозволяє їй стати поряд із європейськими державами. І тут не обійтися без спадщини Київської Русі. Як зазначає французька публіцистка Анна Добантон, під час Року Росії у Франції (2010) у Луврі розмістили виставку «Свята Русь, російське мистецтво від витоків до Петра Великого», де витоками було назване, ясна річ, Київське князівство. Як же після цього допустити його незалежність?

Із тією ж метою в жовтні минулого року посланці Москви возили до Канади «мощі рівноапостольного князя Володимира». І тут навіть не питання, де вони їх узяли, а яку пропаганду за допомогою їх провадили. Врешті, митрополит Канади, архієпископ Вінніпега і Середньої єпархії Юрій (Каліщук) змушений був оприлюднити звернення, де заявив, що Українська православна церква в Канаді не може прийняти святиню, бо вона супроводжується поширенням літератури, яка «написана з промосковської, царської і радянської історичної точки зору». Іншими словами, під виглядом православної місії «посланці» вели проросійську політичну пропаганду. Як зазначає архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко) в інтерв’ю порталу Credo.ru, у Канаді не припиняються спроби поставити Українську православну церкву в залежність — обрядову, богословську, культурну — від Московського патріархату. До речі, активізація пропаганди «російської ідеї» в західноєвропейських містах у червні минулого року змусила священика Ламбера ван Динтерена із міста Нант (парафія підпорядкована Константинополю) виступити із заявою. Отець закликав вірних слідувати за Христом і пам’ятати, що насправді «в Церкві немає ні росіян, ні греків, ні румунів». 

Одна зі сфер діяльності Московської патріархії — «забалакування» історичних трагедій народів, спричинених політикою СРСР. Це, зокрема, Катинські розстріли полонених польських офіцерів. Напередодні 70–ліття злочину заступник голови Відділу зовнішніх зносин РПЦ ігумен Філіп дав інтерв’ю агентству «Благовєст–інфо», де так і не зміг змусити себе висловити шану загиблим, натомість розповів про «спільне горе». «Можу запевнити, що ХХ століття примирило наші народи, — каже ігумен. — Воно зняло весь тягар історичних образ... Хіба можуть росіяни і поляки після жахів комуністичних репресій, після Другої світової війни вступати в гонку — у кого більше вбитих?».

«Духовна» окупація

Окрім історичної сфери, Московську патріархію цікавить, звісно, майнова і юридична. «Повернути в лоно канонічної матері–церкви» слід православні парафії у Прибалтиці й Середній Азії. Патріарх Кирил 2 лютого, виступаючи на Архієрейському соборі РПЦ, розповів про «проблеми» в Естонії (там храми можуть бути передані у власність церкви лише з дозволу Константинополя), Литві, Узбекистані, Туркменістані...

Будувати нові храми — теж один зі способів збільшувати свою присутність у світі. З приводу цього у Франції розгорівся скандал. Під час Року Росії у Франції РФ придбала в Парижі чималеньку ділянку землі (9 тисяч квадратних метрів) — поряд із Ейфелевою вежею та Єлисейським палацом — для будівництва собору Московського патріархату і Центру культури та духовності. Як пише публіцистка Анна Добантон у статті «Новий «Священний союз», «операцію з використанням найпотужніших політичних важелів дуже вправно провів керуючий справами президента Росії Володимир Кожин — колишній співробітник КДБ, пов’язаний із Московським патріархатом й особисто Алєксієм ІІ, потім митрополитом Кирилом, разом із яким він інтенсивно обробляв паризьких урядовців». Переговори про такий «духовний центр» РФ в особі тодішнього патріарха Алексія ІІ розпочала із президентом Франції Ніколя Саркозі ще в 2007–му. Врешті, після візиту до Парижу Володимира Путіна у червні 2010–го ділянку придбало Управління справами президента РФ. 

Коли справа була вже зроблена, нею зацікавилися французькі спецслужби — мовляв, під прикриттям духовності там розмістяться розвідники. Як пише в статті «Шпигунський собор» («Новая газєта») Олександр Солдатов, експерти зауважують, що саме в обмін на «духовно–культурний центр» Дмитро Медведєв погодився придбати у Франції дорогі гелікоптери «Містраль», допустити французів до стратегічного проекту «Північний потік» та взяти участь у міжнародних санкціях проти Ірану. Вінсан Жовер у тижневику Le Nouvel Observateur опублікував статтю «Афера з кафедральним собором Кремля в Парижі», де виклав результати свого журналістського розслідування. Він стверджує, що ця справа є частиною давно розробленої глобальної стратегії: легітимації режиму Путіна за допомогою церкви. Побудова собору в центрі Парижа, на його думку, рівноцінна заяві про поновлення російського впливу у Франції і взагалі у Західній Європі.

Улітку минулого року Москва закупила для своєї церкви також ділянку землі в столиці Іспанії Мадриді. Перша російська парафія утворена в цьому місті у 2001 році.

Війна за віру

Звісно, Російська держава працює і на «внутріш­ньому фронті». До «війни за віру» росіян готують книжками, фільмами, телепередачами, проповідями і політичними проектами. Минулого тижня російський політолог Віталій Третьяков оприлюднив ідею, що, аби успішно боротися з тероризмом, російському суспільству необхідно зробити державною православну ідеологію. От тільки в «розцерковленому вигляді» — таке собі «громадське православ’я». Утім з історії відомо, що можуть накоїти насичені пропагандою особи, переконані, що «з ними Бог». Адже, свого часу «громадську релігію» вже запроваджував Адольф Гітлер.

Підготування до масової пропаганди російської вищості і панування розпочалася задовго до цього. У 2006 році РПЦ затвердила власну доктрину прав людини. Її автором був нинішній московський патріарх Кирил. Проаналізувавши цю док­трину, релігієзнавець Тетяна Левченко робить висновок, що вона обґрунтовує тоталітаризм. «Згідно із патріархом Кирилом, права людини мають лише «богоподібні», — пише пані Тетяна. — Їх можуть набути значні маси населення «східноправославної цивілізації». І зов­сім мало надії на тих, хто живе в цивілізації зла, чи, як назвав її патріарх під час візиту в Україну, «західній цивілізації ненависті». Достойною і праведною є та людина, яка служить родині, Батьківщині, «святиням». У 2010–му, на Третій асамблеї «Русского міра» патріарх Кирил доповнив доктрину. Тепер виглядає так, що не лише люди, а й держави є достойні і «не дуже». «Звісно, патріарх заявляє для годиться, що всі держави мають право на самостійне існування, — зазначає Тетяна Левченко. — Але тут же розгортає вчення, в основі якого — поділ держав на три розряди. Вищий розряд — це свята Росія. Нижчий — це гріховний Захід, світова цивілізація споживання. Середній — це країни, що можуть ввійти в Руський світ».

Нагадаємо, що творчий глава РПЦ років 20 тому винайшов такий термін як «канонічна територія». Про це, не приховуючи, розповідає ієромонах Євфимій (Моісеєв) у своїй доповіді «Російський світ як основа Вселенської церкви». «Ще на початку 1990–х років, на тлі розпаду Радянського Союзу, який обернувся для історичної Росії колосальними територіальними втратами, Російська церква поставила питання про межі Російського світу, — інформує єромонах. — Для цього був уведений термін «канонічна територія», якого доти не знало церковне право». І цю теорію розробив Відділ зовнішніх зносин РПЦ, який тоді очолював митрополит Кирил (Гундяєв). Далі єромонах повторює сформульований у тому ж Відділі месидж, що «канонічна територія Російської православної церкви (закордонної) збігається з канонічною територією Вселенського патріархату». Отже, коли всі володіння РПЦЗ будуть в руках РПЦ МП — вона територіально стане, як Вселенська! Такі от мрії тішать ідеологів «православної імперії».

Всеправославний собор

Той же ієромонах Євфимій наголошує, що основним опонентом висунутого РПЦ принципу «канонічної території» є Вселенський патріархат. Не дивно, що тривалий час Москва вважала своїм «ворогом номер один» навіть не Ватикан, а Константинополь. Однак в останні два роки відносини між патріархатами напозір потепліли (відомо, що «теплоти» додала їм Україна). У травні минулого року Патріарх Варфоломій І на запрошення Кирила побував у Росії. І з нього «витрусили» фразу про «повернення розкольників у лоно канонічної Церкви», хоча й не ясно було, яку саме церкву він мав на увазі: Московську чи Константинопольську. Врешті, два найбільші православні центри вирішили спільно готуватися до Всеправославного собору, потреба в якому визрівала понад тисячу років.

«Ідею Всеправославного собору Константинополь висунув ще в 1950–ті роки, — розповідає відомий релігієзнавець Андрій Юраш. — У 1960–ті ця ідея розвивалася. Під егідою Константинопольського патріархату на грецькому острові Родос та на Кіпрі відбувалися Всеправославні наради щодо підготування Собору. Наприкінці 1970–х ця робота була заблокована через спротив Московського патріархату. Усі розуміли, що без участі РПЦ статусу всеправославного зібрання у Собору не буде». Релігієзнавець вважає, що нинішнє пожвавлення цієї давньої ініціативи — це плід переконфігурації стосунків Константинополя і Москви. Він переконаний, що через таке потепління кожен вирішує якесь своє питання. Константинополь пишається, що його головний опонент у православному середовищі демонструє визнання де–факто першості Константинополя у православному світі — «першість за честю». Москва тепер ніби погоджується з таким визначенням. І навіть зробила ще один крок у бік Константинополя: прийняла запропоновану Константинополем формулу функціонування православних єпархій, парафій у країнах діаспори. Думаю, що за це вона отримала запевнення патріарха Варфоломія щодо невтручання в «українську справу».

«Те, що такий Собор потрібен, ні в кого не викликає сумнівів, — каже Андрій Юраш. — Православний світ де–юре живе за догматичними, юрисдикційними та еклезіологічними законами, які востаннє приймалися на VII Солунському соборі десь у IX столітті. Понад тисячоліття не було зібрань, які б адекватним чином відповідали на виклики сучасності. Водночас Католицька церква пройшла помітну еволюцію. У церковному середовищі розуміють, що догми, настанови, канони, які приймалися у першому тисячолітті, мають отримати певне оновлення, осмислення в сучасному контексті». Учений нагадує, що всеправославних соборів не скликали, бо не було для цього політичної можливості. Вселенські собори в першому тисячолітті мали підтримку візантійських імператорів, які забезпечували організацію, легітимність, регламентацію рішень. Утім навряд чи Константинополь погодиться, щоб нині Москва цілком оплатила зібрання такого ґатунку. Не відомо, до якої міри Вселенський патріарх готовий іти на поступки, адже має свої інтереси і власну стратегію.

У ЦЕНТРІ — УКРАЇНА

Одне з питань майбутнього Всеправославного Собору — механізм отримання автокефалії, що дуже важливо для України. Москва, зважаючи на можливість втручання — ідеологічного та юрисдикційного — в українську ситуацію, погодилася на деякі поступки Константинополю, отримавши гарантії невтручання з його боку. «Наради відбуваються за ініціативи і під головуванням Вселенського патріарха, — розповідає Андрій Юраш. — Уперше Москва взяла в них участь на початку жовтня 2008 року, відразу ж після приїзду Варфоломія до Києва. Тоді Варфоломій не наважився на рішучі дії супроти Москви (Кирил згодом хвалився, що це він переконав його не підтримати Україну. — Авт.). І в подяку тоді ще патріарх Алексій II у тяжкому фізичному стані їде до Стамбула і бере участь у всеправославній нараді. Константинополь зараз демонструє бажання погодитися на ту форму автокефалії, яку пропонує Москва і яка є для неї стратегічно необхідною. А саме: через схвалення церкви, якій підпорядковується структура, що хоче її здобути. Якщо вона буде підтримана, Українська держава не матиме шансу для канонічної автокефалії у православному контексті. Адже Москва ніколи не піде на визнання української автокефалії».

ЗАВАЖАЄ ІСЛАМ

У січні цього року представник РПЦ у Страсбурзі ігумен Філарет (Булєков) заявив, що повернення європейців до їхнього християнського коріння — це питання їхнього фізичного виживання, передає Інтерфакс. Ігумен написав статтю, де переконує, що мусульмани в Європі — це не лише «виклик для спадкоємців великої християнської традиції», а й заклик перед обличчям «нового переселення народів» звернутися до віри. Проповідник «доброго і вічного» вказав на неефективність діалогу між християнами і мусульманами в Європі, наголосивши, що в ньому християни виглядають слабкими. «Боротьба з тероризмом» та «захист від ісламу» — такі ідеї охоче пропонує Росія західним державам. Публіцисти невтомно пишуть, що лише об’єднана церква — тобто союз Московської патріархії з Ватиканом — може рехристиянізувати Європу та створити нову цивілізацію, здатну дати відсіч ісламу. Антимусульманська пропаганда має відвернути увагу світового співтовариства від утисків свободи віросповідання в самій Росії та в країнах, над якими вона нині намагається патронувати.

ВАРТО ЗНАТИ

Собор Російської православної церкви 1917—1918 років обрав патріархом Тихона (Бєлавіна) і проголосив анафему радянській владі. Почалися репресії. Утім тотальний наступ на церкву розпочався у 1921 р. Тоді більшість єпископів РПЦ, що не пішли на «співпрацю», були знищені й замінені на працівників НКВС. ВЧК розробила стратегію і тактику нищення церкви. У грудні 1921 року шеф ЧК Фелікс Дзержинський велів одному з керівників свого відомства Мартину Лацісу написати доповідну для Леніна, зазначивши, що з церквою уряд не повинен підтримувати ніяких відносин, «маневрувати може тільки ВЧК для єдиної мети — розкладання попів». Тисячі непокірних священиків було ув’язнено і розстріляно. Залишені «при роботі» лише лояльні до влади, які мусили доносити до «органів» теми сповідей своїх парафіян. 21 жовтня 1921 року митрополит Сергій (Страгородський) зобов’язує священиків і мирян молитися в церквах за владу «червоних безбожників». Згодом він за розпорядженням Сталіна буде «призначений на посаду» патріарха РПЦ. 

29 квітня 1923 року «паралельна» до РПЦ структура, підпорядкована ВЧК, — «обновленці» — на чолі з митрополитом Сергієм організовує Собор Російської православної церкви (I обновленський собор), на якому ухвалює важливі для більшовиків рішення, зокрема:

— про підтримку радянської влади та історичну необхідність соціалістичного ладу;
— про «поминання» радянської влади на богослужіннях;
— про засудження контрреволюційної діяльності попереднього керівництва Церквою;
— про засудження зарубіжної Російської православної церкви (Карловацької).

Російська православна церква Московського патріархату досі не здійснила акту покаяння та люстрації у своїй структурі.

МОСКВА І ВАТИКАН: ПОДВІЙНА ГРА

Нещодавно вийшла друком книжка «Світло миру. Папа, Церква і знамення часу», де Папа Римський Бенедикт XVI дає відповіді німецькому журналістові Петеру Зеєвальду. Зокрема, йдеться про готовність до діалогу з московським патріархом Кирилом. «Прекрасним жестом» очільник Римо–католицької церкви вважає те, що Кирил на честь п’ятої річниці його понтифікату влаштував концерт у Римі. У концерті взяв участь голова Відділу зовнішніх зносин РПЦ митрополит Іларіон, який, як виявилося, є й композитором. Один із його творів прозвучав на цьому святкуванні. Уміють кремлівські сценаристи зробити приємне видатним людям. Нагадаємо, що Московський патріархат претендує на роль єдиного партнера Ватикану з боку східного християнства. При цьому роль Константинополя якнайбільше принижується.

ДОВІДКА «УМ» 

Прагнення Москви бути лідером у православ’ї розвинулося в сталінські часи. У 1948 році на святкування 500–річчя визнання автокефалії Російської церкви Кремль запросив глав усіх православних церков. Для організації наради представників помісних церков при РПЦ було створено Відділ зовнішніх церковних зносин. Утім очільники східних патріархатів не приїхали, бо зрозуміли, що їм запропонують визнати Москву як центр православного світу. Відділ досі виконує свої функції.

Ярослава МУЗИЧЕНКО  
"Україна Молода"

Див. також:
ИСТОРИЧЕСКИЙ ПУТЬ ПРАВОСЛАВНОГО ТАЛИБАНСТВА